 |
| Багатьом шахтарям довелося згадати дідівські методи видобутку чорного золота http://www.segodnya.ua/news/12088391.html |
У твіттері побачив посилання на документальний фільм про Центральний Донбас, знятий Аль-Джазірою у рамках серіалу про країни з найбільш нелюдськими умовам праці. Знімали, як бачу з сюжета, біля міста Стаханов (Луганська область). Саме у тих краях, куди років 11 тому ми разом зі знайомим тележурналістом виїздили, щоб зібрати матеріал про те, як ведеться людям у містах, де закривають шахти. І там зрозуміли, чому гірники Луганщини масово переїздять у Західний Донбас. Чому ними були забиті наші гуртожитки, а ціни на квартири у Павлограді, Тернівці й Першотравенську так зросли…
Причиною нашої кількаденної мандрівки Луганщиною були плани чи то Мінвуглепрому, чи об’єднання «Павлоградвугілля» (зараз точно не пригадаю) закрити кілька шахт Західного Донбасу за прикладом Донбасу Центрального. От ми й вирішили ознайомитися, з соціальними й екологічними наслідками подібної «оптимізації» там, де вона вже відбулася. А потім розповісти про це нашим землякам.
По місту наче орди Мамаєві пройшли
Щоправда вже тоді, наприкінці 90-х років ми здогадувалися: закриття шахт стане катастрофою для сходу Дніпропетровщини. Адже два міста – Тернівка й Першотравенськ – повністю, а Павлоград і кілька сільських районів у значній мірі залежать від вугільних підприємств. Бо це головні платники податків та роботодавці регіону. Але одна справа здогадуватись, і зовсім інша – пересвідчитися навіч.
 |
| Пам'ятник Олексію Стаханову http://www.liveinternet.ru/tags/%F1%F2% E0%F5%E0%ED%EE%E2/ |
Те, що ми побачили на Луганщині (а проїхали ми майже всі шахтарські міста – аж до кордону з Росією), перевершило всі наші побоювання. Особливо гнітюче враження справляла колиска стаханівського руху – Стаханов і навколишні шахтарські селища. Околиці легендарного міста були в руїнах, немов там перед нашою появою там точилися жорстокі вуличні бої. Двоповерхові бараки темніли прорізами вибитих вікон, де-не-де забиті фанерою. Лише на других поверхах виблискували ще не вибиті шибки. Зрідка десь спалахували вогники – там ще жили люди. Приватний сектор мав трохи пристойні ший вигляд. Але й там було чимало руїн.
По темних вулицях – освітлення не було майже по всьому місту – їздили поодинокі й обшарпані трамваї і тролейбуси, зрідка проїжджали машини. Лише центр Стаханова виглядав більш-менш пристойно. Під час розмов з місцевими людьми дізналися тоді, що житло тут можна придбати за безцінь: навіть пристойну квартиру в самому центрі цього колись гарного і затишного міста можна було купити за кількасот доларів. Бо мешканці виїздили світ за очі: хто в сусідні області, а хто й за кордон. Переважно – в Росію.
Там, де гуляли мародери
Я тоді ще дивувався: навіщо вони так поспішають з продажем? Чому б не зачекати поки ціни виростуть? Та й хто знає, раптом повертатися доведеться? А у відповідь мене перепитали, чи бачив руїни на околиці? Так от, господарі не хочуть, щоб з їхніми оселями сталося те ж саме: «У нас це швидко робиться, - розповіли мені. – Спочатку мародери придивляються, що світло у будинку довго не запалюють. За деякий час кидають у вікно «пробний» камін. Якщо ніхто не вибігає, а потім кілька днів шибку ніхто не склить, вже не криючись, вибивають вікна виймають столярку – рами, двері, – знімають дах. А далі розбирають стіни. За якийсь тиждень від хати лишається тільки фундамент. Якщо будинок багатоквартирний, мародери обмежуються начинням і столяркою…
Мій знайомий, який мешкав у шахтарському селищі, під Стахановим зізнався, що купив гарну хату у сусідки за 150 гривень. Побачивши моє здивування, пояснив: «Розумієш, вона від’їздила у Росію й розуміла, що,залишивши оселю без господаря, вже її ніколи не побачить. А ми з нею у гарних стосунках були. От вона й запропонувала мені купити дім. Я їй кажу, що в мене тільки 150 гривень – і більше нічого. А вона: «Ну, то давай, скільки є. Не мародерам же залишати…»
Але найбільше давила гнітюча атмосфера, безвихідь в очах колишніх гірників і їх дружин. Тоді, наприкінці 90-х, лише одиницям з них пощастило влаштуватися на роботу, пов’язану з ліквідацією шахт. Інші, вуглярі з діда-прадіда, які ніякої іншої праці не уявляли, крім своєї, раптом втратили твердь під ногами. Мабуть, саме вони, ті, хто не зміг знайти іншу роботу, перекваліфікуватися, або з якихось причин не виїхали з цього Богом забутого краю, стали «генералами вугільних кар’єрів», які працюють у нестерпних умовах і яким присвятили свій фільм арабські документалісти.
І хто знає, може саме гіркий досвід наших сусідів-луганчан врятував Західний Донбас від подібної згуби. Бо павлоградські шахти чиновники вже не займали аж до їх приватизації у 2004 році. А що було далі - то вже інша історія.
Немає коментарів:
Дописати коментар