Ось він – шматочок київського щастя!

Так виглядає майданчик біля Київської
 опери, коли дивитися з вікна готельного номеру

Сьогодні повертаюся додому зі столиці. За кілька годин потяг. Отже, маю трохи часу надзьобати кілька рядків. Два дні – п’ятницю й суботу – тренувалися. Та так, що аж мізки шкварчали. Тема – чорт ногу зламає. Але для роботи – саме те, що треба: «Інтернет-ком’юніті як базис гіперлокального контенту. О!!! Тож зрозуміло, чому під вечір у голові гуло, як у казані.

А оце сьогодні прокинувся, визирнув у вікно – ось він, шматочок київського щастя!

Епізод другий: Лєпота!..

Наш міні-готель прямо навпроти фасаду опери, на 12 поверсі потворного будинку, збудованого, мабуть, у 70-х роках. Хоча сам готельчик нівроку, усім рекомендую: чепурненький, охайний, з невеличкою кухнею, де можна самотужки сніданок чи вечерю легеньку приготувати. І ціни як на Київ цілком пристойні.


Цього разу пощастило заселитися у номер, вікна якого дивляться не у двір, а на Володимирську. Краєвид що вночі, що вдень суперовий. А площа перед театром – як на долонці – хоч «есведешку» до рук бери і мішень обирай. А якщо не стрілець – то Nikon чи щось подібне налаштовуй.

Отож вдосвіта, забігши після душу у кімнату, так і вперся лобом у шибку. Лєпота-а-а!.. Пристойного апарату при собі не мав, довелося мобілкою обмежитись. Поганенька якість знімків. Але хоч так подивіться. І в один бік і в інший. Глянути є на що. Особливо ліворуч. Туди, де визирають бані Володимирського собору. Та й столітні будиночки нівроку. Якби не залізобетонні багатоповерхові монстри усередині дворів, можна було б і з Прагою сплутати…


Епізод перший. Були зловісними – стали кумедними

А вчора після занять бігали з Ігорем Бутровим на Майдан бізнесовий дивитися. Сподівався павлоградців побачити – вони ж бо одними з перших почали протестувати. Але не вийшло. Наметовий табір у круговій обороні, прямо як таборити Яна Жижки, або наші козаки у степу. По периметру оточили себе саморобним парканом зі щитів та піддонів, міцно скріпивши їх між собою трубами чи дерев’яними кілками, товщими за голоблі. Мабуть, справді готувалися боронитися від штурму. Біля імпровізованих «воріт» чергує охорона.

Будівля оперного театру, у лівому верхньому куті - бані
Володимирського собору

Намети стоять з табличками «Громадська приймальня народного депутата», навколо десятки плакатів з дошкульними написами на адресу влади, Азарова й Тігіпка. На одному портрет Микола Янович «загримований» під Адольфа Алоїзовича (цікаво, він його бачив, коли приїздив сьогодні до протестувальників?). А таки схожий…
На сцені якась група співає етно, а поряд нечисленні глядачі підтанцьовують. Дехто одягнений екзотично, якщо не кумедно. Хоча – перефразую російську приказку – холод нє тьотка! Ще невідомо, як сам виглядав би, коли б наважився тут днювати й ночувати.

Протестувальників загалом небагато. Глядачів, які весь час курсують туди-сюди (подивитися, а то й сфотографуватися на тлі табору), і то більше. Але «таборити» тримаються впевнено.
О, нарешті помітив хоч якусь ознаку присутності земляків. Хай не павлоградців, а першотравенців – все одно приємно. Західний Донбас і тут «руліт».

Раніше яничари зі своїм старшИм у моєму сприйнятті виглядали зловісною ордою, асоціювалися з персонажем невеселого анекдоту. Пам’ятаєте? Йдуть Вінні-пух з П’ятачком. Останній питає: «Віні, куди йдемо?» А той йому: «Свиню грати». «А вона згодна?» «А хто тебе питатиме?»
Після бізнесового Майдану українці вже менше схожі на п’ятачків. А більше на персонажа іншого анекдоту:

Ось цей плакат наших земляків-протестувальників

Приходить чоловік додому після зарплати аж під ранок, ще й п’янючий в дим. Дружина до нього: «Ти де, стерво таке, тинявся?! Куди гроші подів?!». А мужик їй: «Ану, замовкни, жінко! Бо зара’ як увірву!..» «І тобі на віддачу перепаде!» «О, а мені за шо?..»
Напавне, саме таким чоловіком почуваються ниньки владні «радєтєлі за Отєчєство».
Тож Київ і цим епізодом щастячка додав.

Епізод тетій: О,"Є!"


А на останок, сьогодні увечері після закінчення тренінгу занурився у «Є» і не виринав з книгарні години півтори. Хіба не щастя? Та ще й книжку Тараса Возняка собі «вполював». Новеньку. «Штетли Галичини». А ще «Волинсько-Холмську трагедію» Івана Діяка. Цього дядька зовсім не знаю. На назву клюнув, хоч і не люблю котів у мішку купувати.
Отже, Києвом надихався, кавалок щастя відкусив – час вже і додому, до рідної хати.
А нашому ІРРП й Ігорю Неволько персонально велика дяка за добру науку на тренінгу (саме те, що треба, тепер аби тільки розуму вистачило і волі), і звичайно ж, за нагоду побувати у столиці!