Там, де нас нема

У пошуках кращого життя чимало з нас мандрує світами і осідає там, де їм здається, що знайшли те, чого шукали. А от чи на справді – саме те? Гадаю, про це вони навіть собі не наважаться відверто зізнатися. Щоб (не дай Боже!) раптом не збагнути: докладені зусилля втратили сенс, а зроблений вибір – фатальний. І тоді що – усвідомлення краху сподівань, яке доведеться наполегливо маскувати перед людьми, або визнання, що ти невдаха?

Усі ми чули, або знаємо на прикладі своїх знайомих і близьких людей чимало начебто щасливих історій про виїзд і влаштування за кордоном, про успіхи на новообраній батьківщин.

«Мамо, тут нещасливих жінок не менше, ніж в Україні»

Я хочу розповісти кілька історій. Перша з них нетипова, як на мене. Так от, дочці моєї знайомої (назву її Люда) по закінченні вишу, наприкінці дев'яностих пощастило виїхати на підробітки до Німеччини. Влаштувалася вона доглядальницею дитей у дуже заможну родину. Господарі добре ставилися до чемної, охайної і роботящої українки. Пристойно платили. Навіть на відпочинок – а відпочивали вони часто – завжди брали її з собою. Об’їздила Люда з ними всю Європу. Словом, жила, як у Бога за пазухою. Мати страшенно раділа за доньку, сподівалася, що та пустить коріння у благополучній країні.

Та й дівчина про це замислювалась. Ще й господарі були згодні допомогти. Відпускали її на курси німецької мови, аби та могла, як мине два роки, вступити до університету і таким чином здобути право залишатися у Німеччині. Згодом планувала і нареченого з України до себе забрати. Та от біда, рідні хлопця були категорично проти його виїзду за кордон. І завявили, що це їх просто вб’є.

Два роки гастарбайтерства добігали кінця. Дівчині треба було щось вирішувати. Ситуацію ускладнила й додаткова спокуса: в українську білявку закохався добрий знайомий господарів, ще досить молодий мільйонер, до того ж красень, як запевняла моя знайома (справжній жіночий роман, чи не так?). Він запропонував дівчині одружитися, але та відмовила. Тоді він – мудра людина – спробував діяти через батьків. Запросив їх до Німеччини – подивитися, як дочці ведеться за кордоном.

Коли ті приїхали – був страшенно люб’язним, гостинним.

Мама була просто у захваті від потенційного зятя. І весь час умовляла дочку взятися за розум. Мовляв, кохання швидкоплинне, особливо коли грошей бракує. А подібної пропозиції вона вже ніколи не отримає, тим паче у нас в Україні. На все те дочка відрізала: «Мамо, я тут уже пожила і багато чого побачила. Повір мені, у Німеччині не менше нещасливих жінок, ніж в Україні.»

Словом, повернулася моя знайома з-за кордону в розпачі. Зі сльозами на очах розповіла мені цю історію. Ось така ця молодь дурна. Дочка навіть вчитися у Німеччині передумала. Мабуть, остерігалася, що наречений не дочекається. Тож невдовзі повернулася в Україну.

Що далі, запитаєте ви? А нічого особливого. Люда з хлопчиною побралися. На той час її юнак вже влаштувався працювати у велике місто, у фінансову установу. До сьогодні вже зробив гарну кар‘єру. А дружині, яка за освітою економіст, знання німецької й англійської мов допомогло влаштуватися у дуже солідну фірму.

Не знаю, чи шкодує моя знайома про вибір доньки, але я завжди бачу її усміхненою і розмовляємо ми з нею завжди про щось приємне. Щодо родини, то вона завжди говорить: в них усе чудово. І здається, не бреше.

У пошуках синього птаха

А от ще одна історія. Сашко й Олеся побралися з великого кохання. Ще студентами. Але коли повернулися по навчанні у Павлоград, Сашко роботи не знайшов. Де він тільки не підробляв. І ось нарешті потрапив у Прагу. Працював підсобником у муляра. Приїздив додому раз на три місяці. Нарешті Лесьці набридло бачити чоловіка лише по три-чотири рази на рік і слухати його байки про казкову Чехію. От вона й вона заявила: «Або ти мене береш туди до себе, або я іншого мужика собі знаходжу!» Що тут робити? Сашко кохав Леську. Довелося документи готувати. Словом, і вона у Прагу переїхала. Дочку на батьків лишили.

А за рік (це вже було десь у 2000-му) зустрічаю цих голуб’ят на вул. К. Маркса, у центрі Павлограда. Тут, як ведеться, охи-ахи, питання одне поперед одного… Сашко, виявляється, як і раніше, де прийдеться, підробляв. А от Лесці пощастило кельнершею у пристойну забігайлівку влаштувалася (туди навіть іноземні туристи зазирали,чайові нічогенькі тикали!). І господар добрий до неї. А від співвітчизників вони з чоловіком трималися осторонь. Соромно за них – бидло якесь не мите. Мої знайомі прагнули швидше серед чехів розчинитися, або принаймні під росіян підлаштуватися.

За п’ять хвилин по тому, як заспокоїлися, Леська почала головою крутити в усі боки й кривитися: «Ой, як тут у вас скрізь брудно! Пристойно взутися не можна – то пилюка, то багно... Невже не можна так, як у нас у Празі плиткою хідники викласти?! Ні! Сюди ми не повернемося. Ось дочку заберемо – і гайда! Ті, хто тут живе, навіть не уявляють, які вони нещасливі!» На мої кпини (мовляв, авжеж, вчителька, що стала кельнершею, й інженер у ролі хлопчика на побігеньках – ото справжня фортуна!), вони лише співчутливо похитали головами… Звичайно, я ж з тих, які навіть не уявляють власного нещастя!

… За кілька років я дізнався, що голуб’ята мої розбіглися. Сашко ще раніше говорив мені про свою мрію потрапити з Чехії до Штатів, «туди, де дійсно справжнє життя, не те, що у задрипаній Європі». А оскільки в нього це не виходило, нетерпляча Леська запропонувала кувати своє щастя порізно. Напевне, вирішила не чекати журавля з неба, а підчепити якогось підстаркуватого чеха. Але на той час, коли я про неї щось знав, вона все ще працювала кельнершею у тій самій забігайлівці, а Сашко тинявся Богемією у пошуках свого синього птаха…

Я, буває, згадую при нагоді цих та інших своїх знайомих, які наважилися шукати щастя по чужих світах. Стає сумно. За них і за нас. З те, що живемо так. Що, тікаючи від зубожіння за кордон, дозволяємо пройдисвітам бути при владі, грабувати і руйнувати Україну. Замість того, аби викинуті цей непотріб кудись подалі.

А так кортить, щоб наші співвітчизники і їх діти, якщо й не повернулися, то хоча б пишалися Україною. Але таке можливе лише тоді, коли почнемо себе поважати. І не бігати, як цуцики, за щастям туди, де нас нема, а будувати й захищати його там, де ми є.

P.S. Імена і деякі факти з біографії героїв публікації я змінив з етичних міркувань.