Чому мене так вабить «Театральна»

То вже не просто полька на "Театральній",
а справжній трикутник! Кого ж цей легінь
обере нарешті? 

Я люблю «Театральну». Коли буваю у Києві, то, інколи несамохіть, а частіше – з власної волі спускаюся у підземку, або виходжу з неї саме через цю станцію. Причин багато. І головна, гадаю, не та, що на поверхні. Справа не у театрах (вірніше, не тільки в них). Туди я зазвичай дошкутикульгую пішки – по тривалій прогулянці центром з обов’язковим зазиранням у книгарні. 

Просто для мене ця станція найкомфортніша: хоч у центрі, але не така велелюдна, як сусідні. Шляхетніша навіть. І людяніша. Саме сюди забігав, коли у кишені вітер гуляв (після книгарень), аби випити чаю, який продавали у ятці біля сходів, і загризти чим Бог послав. І настрій після цього  ставав якнайчудовіший. Але приязнь до «Театральної» виникла не тільки через шлунок (я ж не якийсь там песик Павлова!).  Впевнений, тут є щось глибинніше, чого я ще не збагнув.

Цікаво,  а як ця "хвігура" називається?

І не тільки на мене одного саме так впливає ця станція. Не дарма ж не деінде, а саме тут, у підземному залі протягом досить-таки тривалого часу збираються літні кияни – пісні народні поспівати і потанцювати. Суботніми й недільними вечорами «Театральна» стає напевне найвелелюднішою. З одного боку багатоголосий хор виводить про коней, яких треба розпрягти, або щось подібне. З іншого, ближче до касової зали у колі глядачів кількадесят підтоптаних дядьків, зів’ялих жіночок, а то й бабусь з дідусями  витанцьовують польку чи ще якийсь напівзабутий   народний танок, та ще з різними «хвігурами» - то по двоє, то по троє, а то колом… Розпашілі, вдоволені, очі так і блищать… І дарма, що на вулиці нестерпна спека, злива, а чи мороз. На «Театральній» завжди затишно. Хоч і гамір навколо, і музику майже не чути – лише бубон голосно ритм відбиває.

Мабуть, ось такими й бувають місця сили, портали часу, де ми вже не відчуваємо його плинність, де він стає лінійним. І будь-хто спроможний – хай  ненадовго – зійти з цієї линви долі, стати вільним і повернутися до власної напівзабутої  сутності, відчути себе у собі…

Завжди, пробігаючи повз, хоч на хвильку затримуюсь біля людей, з якими сам  Час витанцьовує навприсядки. Затримуюсь, аби потім бігти далі. У мене не виходить так, як у них. Може тому, що ще не збагнув чогось важливого… Або просто - ЩЕ НЕ ЧАС...